Деолігархізація: другий фронт війни за Україну

За межею бідності сьогодні — 27 мільйонів українців.

Зупинити зубожіння населення. Таку обіцянку можна знайти чи не в кожній передвиборчій програмі, видрукованій в незалежній Україні. Чверть століття українські політики «піднімають» національну економіку. Та результати їхньої роботи прямо протилежні очікуванням, стверджують в ООН: прожитковий мінімум в нашій державі стрімко наближається до рівня африканських країн. Цю тенденцію на собі вже відчули близько 27 мільйонів громадян, які сьогодні перебувають за межею бідності.

Корупція та олігархізація економіки — ось що поставило Україну на перше місце в рейтингу найбідніших країн Європи, складеному швейцарським банком «Creduit Suisse».

Олігархи, на відміну від звичайних бізнесменів, активно впливають на політику через власні ЗМІ та профінансовані політсили. Завдяки підкупленим політикам вони просувають законопроекти на користь власного бізнесу. Найчастіше їх цікавлять низька рента за видобуток корисних копалин, спеціальні тарифи на постачання електроенергії й газу, занижені розцінки за користування державною залізницею, встановлення імпортних мит і квот для збереження монополістичного статусу на ринку (останнє зокрема унеможливлює потрапляння в державу міжнародних інвестицій). Загалом український бюджет через критичну олігархізацію економіки щороку втрачає сотні мільярдів гривень.

Олігархи

Історія української економічної руїни починається на початку 90-х. В результаті масової приватизації було розкрадено унікальний науково-технічний та промисловий потенціал України. У поєднанні із управлінською кризою це призвело до гіперінфляції, в результаті якої національна валюта девальвувала в 100 000 разів.

Однак це зовсім не зупинило олігархів. Відчувши в собі вдосталь сили після масової приватизації державного майна, вони почали створювати власні політичні партії та «купувати» у Верховній Раді лобістів. Довгоочікуваним результатом роботи цих лобістів стало підписання Президентом Кучмою у 1995 році указу про створення фінансово-промислових груп.

Метою законопроекту було «сприяння структурній перебудові економіки України, прискорення науково-технічного прогресу та підвищення конкурентоздатності український товарів». В обмін на інвестування у розвиток економіки та впровадження нових технології у виробництво ФПГ отримали статус легітимного монополіста. Також ці групи користувалися фінансовими пільгами та зниженими податками, що дозволяло їм у великих масштабах відмивати гроші.

Природно, найпотужніші фінансово-промислові групи зосередилися в Донецькій та Дніпропетровській областях. Однією з провідних тоді була ФПГ Рината Ахметова «Систем Кепітал Менеджмент», що заробляла свої мільярди через контроль гірничодобувної, металургійної та енергетичної галузей. Ще однією великою ФПГ була «Приват-Інвест» Ігоря Коломойського.

Зрозуміло, що новостворені ФПГ не збиралися підтримувати державні програми з розвитку пріоритетних галузей економіки. 1999 року указ Кучми скасували. Однак олігархізацію економіки це, звичайно ж, не зупинило. На основі старих ФПГ сформувалися порівняно менші бізнес-клани, які й сьогодні продовжують контролювати найважливіші сфери впливу на всій території країни.

Багато українців, не усвідомлюючи масштабів грабунку державних ресурсів цими кланами, вважають, що бізнесмен на управлінській посаді може бути хорошим господарем. Ще більш привабливим для виборців він стає, якщо має благодійний фонд, з якого щедро допомагає місту, будує спортивні майданчики та роздає іменні стипендії. Загалом цієї інформації буде достатньо, щоб на наступних парламентських виборах проголосувати за нього. Натомість про те, як на його рахунках в швейцарських банках з’явилися мільйони доларів, з яких, власне, і робляться добрі справи, поцікавиться не кожен. Те ж саме стосується біографії кандидата у депутати та його передвиборчої програми (останню, за найоптимістичнішими прогнозами, читає відсотків п’ятнадцять).

Такий чуттєво-емоційний, а не раціональний підхід до голосування пояснює те, чому впродовж багатьох років політсили найбагатших ФПГ, а саме дніпропетровська «Батьківщина» та донецька «Партія регіонів», визначали політичний клімат в державі.

Українці мають позбутися відчуття неспроможності впливати на політичні процеси, сформоване за часів СРСР. Сьогодні, коли національна економіка перетворюється на руїну, вберегти те, що ще вціліло може лише політично активне суспільство. Адже держава — це не якась абстрактна культурно-територіальна формація. Це наш дім. І той, за кого ми віддали свій голос, буде розпоряджатися усім, що є в цьому домі.

Тому не варто вестися на маску благодійника. Бізнес — це стратегія, яка не передбачає перевищення витрат над доходами. За кожен подарований спортмайданчик рано чи пізно доведеться заплатити. Ціна ж такого подарунку — вільна та заможна європейська держава, якою Україна заслуговує бути.

© Сергій Філюк, «Стилос.інфо»