Директор Інтерфаксу: «Те, що ви написали, не повинно нікого вбити»

Сьогодні інформації так само багато, як і способів її поширити. Однак інформаційні агентства залишаються надійним першоджерелом, з якого основу для своїх матеріалів черпають провідні національні ЗМІ.

Про те, якими критеріями керується агентство «Інтерфакс» при відборі інформації з гарячих точок, як оцінює дієздатність суспільного телемовлення в Україні, і чому іноземним журналістам легше працюється на українському полі бою — в розмові з директором інформагентства Олександром Мартиненком.

Мартиненко. Інтерфакс

— Олександре Владленовичу, вісім років тому Ви говорили, що суспільне телебачення — це «спроба групи журналістів створити для себе комфортні умови в тому сенсі, щоб вони за державний рахунок матимуть повну свободу самовираження». Через деякий час таке телебачення з’явилося і починає розвиватися. Як ви оцінюєте його ефективність з точки зору формування повної інформаційної картинки в українського глядача?

— По перше, плюс громадського телебачення — це його незаангажованість, його незалежність від олігархів, політичних сил і всього іншого. Це добре. По-друге, громадське телебачення в тому вигляді, в якому воно існує в будь-яких країнах світу, дуже мало хто дивиться. Тому що, як правило, це не дуже багате телебачення, у тому числі й в Україні. На жаль, телебачення — це гроші. Якщо немає технологій, немає картинки — немає й успішного каналу. Наш останній досвід показує, що без достатньої фінансової самостійності не виходить створювати більш-менш якісний, конкурентоспроможний продукт.

Що стосується особистого самовираження, то те, що я говорив вісім років тому, зараз відповідає дійсності. Є можливість висловлювати свою точку зору, навіть не стільки суспільну, скільки особисту. Але оскільки у нас зараз телевізійних каналів дуже багато, і їх кількість збільшилася за останній рік, то, мені здається, це не найстрашніше. Нехай вони самовиражаються, нехай вони це роблять. Головне — щоб це було цікаво і потрібно. Але ось їхні рейтинги не брешуть і показують, що продукт цей недосконалий.

Інше питання — для того, щоб отримати право говорити (моральне, перш за все, право), людина повинна володіти якимись знаннями і вагою в суспільстві. У нас, на жаль, вважають, що це право отримують від народження. Ні, висловлюватись треба, тільки не обов’язково транслювати це на мільйонну аудиторію. Для цього потрібно мати якийсь бекграунд в житті. У нас цього немає.

— Від права говорити до права публікувати. Чи кожна перевірена інформація повинна бути опублікована?

— Я б сказав, що інформація, якщо вона перевірена, може бути опублікована. А повинна чи ні?.. Вона повинна мати суспільний інтерес. Або для всього суспільства, або для його частини вона повинна бути цікавою. Тоді так.

— У свій час журналісти «Washington Post» всупереч державним інтересам опублікували інформацію про те, що американцям вдалося встановили пристрій для підслуховування на радянські підводні човни. Наскільки можливим є оприлюднення такої інформації в Україні?

— Знаєте, каналів публікації зараз неймовірна кількість. І соцмережі вже теж стають джерелом інформації. Там може бути опубліковано все що завгодно, в тому числі, журналістом. Тому стати публічною може будь-яка інформація. Що стосується того, наскільки вона вступає в протиріччя з державницькою позицією, то це дійсно дуже складне запитання, на яке однозначної відповіді немає. Якщо мова йде про війну (а це війна), то важливо пам’ятати про життя людей, перш за все військових і тих, хто знаходиться в зоні бойових дій. Я дотримуюся тієї точки зору, що будь-яка країна під час війни має право на військову таємницю. І я розумію логіку тих, хто не подає інформацію про місцезнаходження своїх військ, про заплановані операції та ін. Мені здається, що для компанії «CNN», яка працює за межами США, це не є ніяким обмеженням. Натомість для національного ЗМІ такі обмеження повинні існувати.

— Ви володіли такою інформацією, яка викликала у вас протиріччя: публікувати чи ні? Як виходили із ситуації?

— Ну звичайно. Неодноразово володів. Знову ж таки, є одна річ, яка повинна бути першочерговою і основоположною — це моральні принципи. Головний: не нашкодь. Не нашкодь в буквальному сенсі. Тобто те, що ви написали, не повинно нікого вбити, це по-перше. По-друге, не нашкодь власній країні. Тут все складніше, тому що кожен розуміє інтереси країни по-своєму, це правда. Хтось дійсно вважає, що оголювати негативні явища власної держави і є демонстрацією свої любові до неї. З іншого боку, це чудово працює в ситуації миру. Я розумію, що по-іншому йдуть справи саме у воєнний час, коли все може обернутися проти цієї ж країни. І немає чіткої відповіді на запитання, чи публікувати інформацію, яка викликає протиріччя. Кожен раз ми вирішуємо це по-своєму.

– Тобто для «Інтерфакс» діяти в умовах війни в інтересах країни значить приховати інформацію і не подавати її громадськості?

— Ну… У всякому разі, ми будемо дуже-дуже багато про це думати. Але, напевно, так. Ми радше утримаємося від того, щоб її давати, хоча я прекрасно розумію, що інформація в будь-якому випадку вийде назовні. Вона вийде і стане публічною. Не через нас — то через соцмережі. Але так чи інакше, ми не існуємо окремо від нашого середовища і країни в цілому. Коли у нас працюють іноземні журналісти, у них немає абсолютно ніяких обмежень, їм все одно: що Україна, що Китай, що Таїланд — одне і те ж. Це місце — поле бою, і у них немає ніяких обмежень. У нас — є, внутрішні, безумовно.

© Юлія Давидова, «Стилос.інфо»