«Українською кризою» у світових медіа прийнято називати період російської військової агресії, що стала відповіддю на європейський вибір народу України. Дві ключові події — анексія Кримського півострову та окупація південно-східної частини Донбасу — і погляд на них з точки зору міжнародного права.

Кримська «вєсна»

Виправдовуючи анексію Криму, Російська федерація апелює до Статуту ООН, прийнятого 26 червня 1945 року у Сан-Франциско. У першій статті цього статуту, де окреслюються основні цілі та принципи організації, одним з пунктів зазначено наступне:

«Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру».

Згідно з позицією РФ, кримчани, «повставши проти силової зміни влади в країні», реалізували своє право на самовизначення. Та чи мали вони це право?

В «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам» Генасамблеї ООН від 14 грудня 1960 року йдеться про те, що усі народи, які знаходяться під колоніальним гнітом, «мають право на самовизначення, а тому вони можуть самостійно визначати свій політичний статус та самостійно здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток». Разом з тим в документі зазначено, що «будь-яка спроба зруйнувати національну єдність та територіальну цілісність країни несумісна з принципами ООН», а тому всі держави повинні керуватися такими положеннями як «рівність, невтручання у внутрішні справи усіх країн, повага суверенних прав усіх народів та територіальної цілісності їхніх держав».

Ключовим словом в усіх міжнародних документах про право на самовизначення є слово «народ». В Криму ж станом на 2014 рік проживало 67,90% росіян, 15,68% українців та 10,57% кримських татар. Такого народу як кримчани не існує, а росіяни, що проживають на півострові, мають свою державу — Російську федерацію, відповідно ні про яке право на самовизначення «рускоязичного насєлєнія» мови йти не може. Натомість єдиною національністю, яка могла б скористатися правом на самовизначення, є кримські татари.

Де-факто, ми стали свідками ситуації, за якої євреї американського міста Беверлі-Хіллз (становлять 61% від жителів населеного пункту) провели референдум про приєднання міста до Ізраїлю і відокремилися від США!

Донбаське «апалчєніє»

Будь-які сумніви щодо військової присутності Російської федерації на Донбасі та фінансування нею терористів не можуть протистояти фактам. Не зважаючи на те, що Кремль продовжує запевняти, що «рускіх на Данбасє нєт», українська та міжнародна розвідка впевнено заперечує: «єсть рускіх на Данбасє». Що ж про такий «заблукалий туризм» говорить міжнародне законодавство?

В «Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав», прийнятій Асамблеєю ООН 9 грудня 1981 року, йдеться про те, що «жодна держава або група держав не має права здійснювати інтервенцію або втручання в будь-якій формі або з якої б то не було причини у внутрішні і зовнішні справи інших держав».

Серед пунктів, які деталізують принцип про відмову від інтервенції, знаходимо наступне:

1. Держава зобов’язана утримуватися від сприяння, заохочення і підтримки, прямо або опосередковано, бунтівної чи сепаратистської діяльності в інших державах під будь-яким приводом, та утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на порушення єдності або повалення політичного устрою інших держав.

2. Держава зобов’язана не допускати на своїй території навчання, фінансування і вербування найманців чи відправлення цих найманців на територію іншої держави, та зобов’язана відмовляти в наданні коштів, включаючи фінансування, для оснащення і транзиту найманців.

3. Держава зобов’язана утримуватися від будь-яких наклепницьких кампаній, образливої або ворожої пропаганди з метою здійснення інтервенції або втручання у внутрішні справи інших держав.

4. Держава зобов’язана утриматися від використання або спотворення питань про права людини як засіб втручання у внутрішні справи держав, чинення тиску на інші держави або створення атмосфери недовіри та безладу в межах держав і між державами або групами держав.

5. Держава зобов’язана утримуватися від організації, навчання, фінансування або озброєння політичних і етнічних груп на своїх територіях або територіях інших держав з метою здійснення підривної діяльності, створення заворушень чи хвилювань в інших країнах.

6. Держава зобов’язана утримуватися від будь-якої економічної, політичної та військової діяльності на території іншої держави без її згоди.

Висновки

Міжнародне право є потужним інструментом для відстоювання прав України в умовах російської військової агресії, однак, як свідчить практика, для Росії закони не писані. Натомість незнання цих міжнародних норм та неспроможність вчасно оперувати ними може призвести до того, що питання анексії Криму та окупації Донбасу ніколи не буде вирішене.

Як сказав Артур Конан Дойл: «Випадковість неприпустима, коли на карті дипломатичні інтереси».

© Сергій Філюк, «Стилос.інфо»