«Оформляндія» Маркіяна Камиша: історія одного з мільйонів відчужень

Відчуження — це захист. Відчуження — це спокій. Самоізоляція.

Нам всім час від часу потрібно відчуження. Воно — справжнісінький наркотик, маніакальне прагнення істинних мазохістів. Все, що суперечить принципам твоєї зони відчуження, раптом стає незрозумілим, небажаним. Лише в її межах можна не думати про всю цю маячню, не шукати ніяких відповідей і не ставити ніяких запитань. Там все просто і до істерики зрозуміло.

«Оформляндія або Прогулянка в Зону» — це твір українського письменника Маркіяна Камиша про мандри Чорнобильщиною, які розпочалися в 2010 році і тривають дотепер. Автор книжки провів тут близько 200 ночей. Під зірками мертвої зони йому довелося святкувати свої 22-й, 25-й, 26-й Дні народження, а через тиждень, можливо, відсвяткує й 27-й.

Оформляндія. Маркіян Камиш

В основі твору Маркіяна — розповідь про життя нелегальних туристів Чорнобиля, про те, що саме змушує їх сотні разів повертатися сюди. Цигарки, радіація, буржуйка, водяра, ноги в мозолях, міліція, чай, вовки, замерзлі яйця — ось ключові слова цього твору. Ніякого пафосу, тільки реальність. Це історія про одне з мільйонів відчужень.

Про «Оформляндію» та Чорнобильську зону — далі в розмові з автором книжки Маркіяном Камишем.

— Пам’ятаєш свою першу поїздку в Зону? Які враження вона справила на тебе?

— За більше ніж п’ять років жодної поїздки не було. Були тільки походи, які я називаю «прогулянками», бо вони не видаються мені чимось екстраординарним та складним. Перша подорож справила незабутні враження. Колись я їх занотував:

«Останній проліт Антени трохи коротший та приварений паскудно, і як лізеш – труситься на вітру до всрачки весело.

П’ять років тому, друга ночі. Я вперше торкнувся Чорнобилю-2. Вперше дерся на горі світу і завис на передостанньому щаблі у ста п’ятдесяти метрах ближче зорів і прохолодних нічних вітрів. Завис і завмер, обхопивши руками драбину, а вітер — дмухав у моє засмагле обличчя. Я все повторював фразу Гарфільда: «Больше-не-покину-дом-больше-не-покину-дом» і втичив на зорі, які ще не ховалися за потужними сяйвами нового саркофагу. Його нині підсвічують усіма на світі прожекторами і він навіть небеса гасить своїм потворним, блискучим пузом. Благо, тоді пузо ще не виросло.

Від того трусило не менше. А я думав – висоти не боюся: змалку лазив дахами, черешнями, іржавими кранами і страхітливими недобудовами, стрибаючи над проваллями з дном колючих арматур, ніби в «Prince of Persia» граючи. Та вхопившись за останній щабель Антен тієї прохолодної вересневої ночі – зрозумів, як сильно боюся висоти. Останні метри здалися вічністю, і коли виліз – так яскраво блищали на горизонті оті вогні Святого Ельма, вогні старої труби ЧАЕС, а я – вирубився від утоми, забив навіть глянути у бінокль: розвалився на крижаному залізяччі і втичив на зорі. Якби вони світлом лишали веснянки – я був би геть розцяткований.

Жаль тільки фоток нічних звідти нема: із зоряним цукром і візерунками іржів Антен на тлі нічного неба шпалер».

Чорнобильська зона. Фото

— У своїй книжці ти називаєш зону відчуження сраною помийкою, сцяною Зоною, чорнобильською помийкою, клятою помийкою; в той же час — дивним світом, за яким сумуватимеш, улюбленою Чорнобильщиною і найпрекраснішим місцем у природі. Звідки така неоднозначність у ставленні до Зони?

— Контраст між чарівною романтикою і диким холодом, між лагідними пасторалями і лютою спекою, між адреналіном і спокоєм просто не дозволяє думати інакше.

— Маєш якусь мрію, пов’язану з Чорнобильською зоною?

— Ні. Я просто хочу, аби українська література максимально звернулася до цієї теми і розгледіла весь той її потенціал, який бачу я. Тому що цей потенціал гігантський.

— Усвідомлювати те, що навколо вбивча радіація — це частина сталкерівської романтики? Чи потрібна радіація в Зоні взагалі?

— Це частина сталкерівської романтики для новачків-першоразників. Але постійні туди візитери часто забувають про норми радіаційної безпеки. Ба більше, вони про неї зовсім не задумуються. Тому пищання радіометра-дозиметра «Терра-П» — то скоріше атрибут офіційних турів, ніж систематичних гуляк-нелегалів, які керуються принципом «нема дозиметра – нема радіації».

— Якби у тебе був вибір ніколи нічого не знати про Зону чи залишити все як є, що б обрав?

— Я достатньо щаслива людина, яка не помічає часу за улюбленими речами (письмо, Зона), аби про щось жалкувати. Я ніколи не шкодую про те, що зробив.

— Мародери — невід’ємна частина «Оформляндії». Як ти взагалі відносишся до мародерства в Чорнобильській зоні? Чи доводилося самому коли-небудь цим займатися?

— Мені нічого вам сказати.

— Я чув, що ти плануєш продовжувати працювати над темою Чорнобиля. Чи думав написати пригодницький роман з елементами фантастики про Чорнобиль чи щось на кшталт цього?

— Я його вже написав. Є трохи альтернативної історії, але жодного стосунку до відомої комп’ютерної гри. Я не працюю у жанрі фанфиків і т. ін. Книгу можна очікувати до 30-х роковин аварії на ЧАЕС. Це буде дотик до гарячого повітря у спекотний літній день, дотик до прохолодного бетону і смарагдових мхів на асфальтах кинутих трас. Це текст, який дасть відчути весь спокій та замирення, яке дарують нам залиті сонцем, закинуті кам’яні джунглі.

— Три головні поради для тих, хто збирається в Зону.

— Не готуйтесь. Не плануйте. Не йдіть.

— Знаю, що холодні зими в Чорнобилі тебе не лякають. А як щодо цієї зими? Не думав опісля всіх презентацій книжки махнути в Зону на тиждень чи більше?

— Зона – магічна і неповторна, зворушлива і чарівна. Але я впевнений, що щільний літературний графік таки змусить зробити паузу.

© Сергій Філюк, «Стилос.інфо»